Поиск

Добавить в RSS-ленту

Архивы

Павло Скоропадський, або нетривала монархія

12 сентября, 2008

Павло́ Петро́вич Скоропа́дський (*3(15) травня 1873 — †26 квітня 1945) — український громадський, політичний і військовий діяч, гетьман Української Держави (29. 4 1918 — 14. 12. 1918), один із лідерів та ідеологів гетьманського руху.

Походження та ранні роки

Скоропадські — один з найшляхетніших українських родів, який упродовж кількох століть грав провідні ролі у вітчизняній політичній та культурницькій історії. Рід був пов’язаний шлюбними зв’язками з такими визначними українськими козацько-шляхетськими родинами, як Апостоли, Закревські, Кочубеї, Лизогуби, Лисенки, Милорадовичі, Полуботки, Розумовські, Тарнавські, Маркевичі. Сам Павло Петрович є нащадком Василя Скоропадського, брата гетьмана Івана Скоропадського.

Народився Павло Скоропадський 1873 р. у німецькому курорті Вісбадені, де на той час відпочивали його батьки. Дитячі роки провів у родинному маєтку в Тростянці на Полтавщині. У садибі Скоропадських була велика колекція предметів української старовини, портретів визначних діячів. У сімейному житті родина зберігала і трималася старих українських звичаїв. Виховання тривало в мілітарно-патріотичному дусі козацьких перемог і приготування до звитяг майбутнього.

Освіта та кар’єра

Освіту Павло Петрович розпочав зі Стародубської гімназії. Сімейні традиції, як і традиції всієї тодішньої аристократії Російської імперії, вимагали, щоб юний Скоропадський пішов шляхом військового. Військова кар’єра приваблювала і його самого.

У У 1886 році Павло Скоропадський вступає до Петербурзького Пажеського корпусу і у 1893 успішно закінчує його.

Етапи кар’єри: корнет гвардійського Кавалергардського полку, командир ескадрону, полковий ад’ютант. Під час війни з Японією — єсаул 3 Верхньоудинського казачого полку, командир сотні 2 Читинського полку Забайкальського казачого війська. За особисту мужність нагороджений золотою Георгієвською зброєю. Дружина Скоропадського Олександра — донька генерал-ад’ютанта П.Дурново та княгині М.Кочубей — працювала в цей час сестрою милосердя в санітарному поїзді.

У грудні 1905 року імператор Микола ІІ призначив Скоропадського своїм фліґель-адьютантом, з наданням звання полковника. 4 вересня 1910 року полковник Скоропадський призначається командиром 20-го драгунського Фінляндського полку, лишаючись фліґель-адьютантом. У 1912 році йому було присвоєно звання генерал-майора імператорського полку.

З початку Першої світової війни Павло Скоропадський відправляється на фронт, і вже 6 серпня 1914 року Кінний полк генерала Скоропадського відзначився у бою під Краупішкеном. Подальша військова служба проходила вдало і незабаром він вже командував ґвардійською кавалерійською дивізією. Відзначився у боях з німцями під Каушеном і Трисвятами. Після отримання влітку 1916 року чину генерал-лейтенанта, Павло Скоропадський 22 січня 1917 року приймає командування 34-м армійським корпусом, який розсташовувався на теренах України. Перебуваючи на посаді командувача цього корпусу, Павло Петрович вперше познайомився з масовим українським революційним рухом.

Нагороди

«Орден Св. Анны IV степени» (1904)
«Орден Св. Анны III степени с мечами и бантом» (1904)
«Орден Св. Станислава II степени с мечами» (1905)
«Орден Св. Владимира IV степени с мечами и бантом» (1905)
«Золотое оружие» (1905)
«Орден Св. Анны II степени с мечами» (1906)
«Орден Св. Владимира III степени» (1909)
«Орден Св. Георгия IV степени» (Высочайшим Повелением от 13.10.1914)

Боротьба за владу

Революційні події у Петрограді призвели до деморалізації армії і поступової її більшовизації. В Україні національний революційний рух очолила Центральна Рада, з поглядами якої, втім, Павло Скоропадський згідний не був, бо не сприйняв соціалістичні ідеї українських та російських революційних партій. У травні 1917 року у Києві відбувся І-ий Всеукраїнський військовий з’їзд, який прийняв рішення про створення української національної армії. З різних боків Скоропадському радять українізувати свій корпус. У серпні 1917 року 34-й корпус перетворено на 1-ий Український.

16-17 жовтня 1917 року Скоропадського на з’їзді Вільного козацтва у Чигирині делегати від п’яти українських губерній і Кубані обирають отаманом Вільного козацтва. Серед козаків особа нащадка гетьманського роду, бойового генерала Скоропадського, мала неабияку популярність.

У листопаді 1917 року збільшовичений 2-ий гвардійський корпус на чолі з Євгенією Бош рушив на Київ для розгону української влади. Перед Скоропадським, корпус якого був єдиною боєздатною українською військовою силою, постав вибір: виконати наказ командування і виїхати на фронт, чи стати на захист нелюбої йому соціалістичної, хоч і української, Центральної Ради. Скоропадський виступив на захист Батьківщини. Корпус Скоропадського, вміло перекривши залізничні лінії, кількома прицільними ударами поставила хрест на планах більшовиків.

Хоч він на той час і не займав ніякої політичної позиції, а обмежував свою діяльність лише турботою про боєздатність свого військового підрозділу, Скоропадський зустрів холодне ставлення до себе з боку Генерального Секретаріату. Ще з літа 1917 року уряд Центральної Ради, занепокоєний великою популярністю аристократа-землевласника генерала Скоропадського, чинив йому перешкоди у керівництві корпусом: припиняв або затримував надходження до 1-го українського корпусу озброєння, одягу, харчів, тощо. Наприкінці року, через незгоди з Секретаріатом Центральної Ради, Павло Петрович іде у відставку.

У січні 1918 через бездарну з військової точки зору політику соціалістичної Центральної Ради яка не розуміла, що в особі більшовицької Росії має ворога — війська російських більшовиків зайняли Київ. Вже наступного дня почалися облави з метою схопити якнайбільше українців, які хоч якось проявили свою національну свідомість перед приходом більшовиків. Не краще ставилися муравйовці і до російських офіцерів та юнкерів, що були в Києві. Нещасливців за найменшою підозрою або розстрілювали на місці, або відсилали до збірного пункту, де розстрілювали з кулеметів цілими натовпами. Того дня, зокрема, були розстріляні Генеральний секретар земельних справ Богдан Зарудний, редактор Ісаак Пугач, член Центральної Ради Леонард Бочковський. Точне число загиблих у Києві починаючи з 9 лютого невідоме, приблизна кількість жертв становила до п’яти тисяч чоловік.

Укладення миру з найближчими сильними державами Центральна Рада вважала останнім порятунком. На Брест-Литовській конференції делегація радянської Росії зробила спробу усунути делегацію Української Народної Республіки, посилаючись на те, що Україну вже репрезентують делегати українського радянського уряду. Користуючись останньою можливість делегація УНР укладає договір про скасування воєнного стану між Україною і Центральними державами. Договір обумовлював кордони України, звільнення її окупованих територій, встановлення дипломатичних зносин між Україною і Центральними державами. На практиці це означало військову інтервенцію Німеччини та Австо-Угорщини на територію України і підтримка ними УНР та українських військ в діях проти більшовиків в обмін на поставки продовольства.

З поверненням до Києва, Центральна Рада в березні 1918 року оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціалізації, що була відбита у ІІІ-ому Універсалі. У відповідь, по Україні шириться і організовується опозиційний рух.

У середині березня 1918 року Павло Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію, сформовану з військових та землевласників, під назвою «Українська Народна Громада»). На хвилі незадоволення політикою Центральної Ради німецьким окупаційним командуванням, «Українська Народна Громада» розпочала підготовку до державного перевороту.

Офіційно німецьке командування у цьому протистоянні зайняло нейтральну позицію. Скоропадський же взяв на себе низку зобов’язань політичного і економічного характеру, які тяжіли на майбутній політиці гетьманського уряду.

29 квітня 1918 року у Києві Всеукраїнський з’їзд хліборобів із 6432 делегатів одностайно проголосив Гетьманом України Павла Скоропадського. Центральну Раду було розігнано німцями, натомість, одразу ж було проголошено про утворення Української Держави на чолі з Гетьманом, який тимчасово взяв на себе повноту повноважень повноваження по управлінню краєм.


З кайзером Вільгельмом

Уряд

Згідно з Законом про тимчасовий державний устрій Української держави, в руках гетьмана зосереджувалася вся верховна влада: формування уряду, військового командування, зовнішня політика. Головою нового кабінету міністрів гетьман призначив голову земства Полтавської губернії, російського октябриста Федора Лизогуба, сина одного з найближчих друзів Тараса Шевченка.

Міністерство іноземних справ очолив Дмитро Дорошенко, відомий український історик, який у роки світової війни був генерал-губернатором Галичини й Буковини, згодом член Центральної Ради. Не менш відомим був і міністр освіти та мистецтва, кадет Микола Василенко, професор історії Київського університету, член Наукового товариства імені Шевченка у Львові. До цього призначення він деякий час виконував обов’язки міністра освіти Тимчасового уряду. Син знаного етнографа П. Чубинського, професор криміналістики Харківського університету, безпартійний М. Чубинський очолив міністерство юстиції. Військовим міністром став командуючий однієї з армій Румунського фронту бувалий генерал Олександр Рогоза. Начальником Генерального штабу залишився полковник О. Сливинський, який перебував на цій посаді й за Центральної Ради.

Гетьманський уряд в основному складався з кваліфікованих спеціалістів. До нього потрапило й кілька фахівців з розформованого кабінету міністрів Центральної Ради.

Внутрішня політика

Як уже зазначалось, в руках Скоропадського зосереджувалась вся верховна влада, однак у перспективі повноваження гетьмана мав обмежити законодавчий орган — сейм України.

Найвищою державною інстанцією став Державний сенат. Для швидкого впорядкування місцевої адміністрації уряд відродив багаторічну російську схему територіально-адміністративного устрою. Київ, Одесу, Миколаїв як стратегічні центри виділено в окремі адміністративні одиниці «градоначальства» на чолі зі столичним і міським отаманами. Міську і повітову міліцію перетворено в державну варту. Перевибори до органів місцевого самоврядування були здійснені на підставі майнового цензу. До того ж старости мали право розпускати місцеві виборні органи.

Спроби Скоропадського відновити поміщицькі маєтності, а також жорстокі німецькі реквізиції спричинили масові селянські повстання, особливо на Київщині.

За доби Гетьманату вдосконалено грошову систему (запроваджено гривню), засновано низку українських банків, відремонтовано значну частину залізничного полотна і мостів, реорганізовано і зміцнено державний флот. Посилено дисципліну на виробництві.

Культура та наука

Чималих успіхів досягнуто в галузі культури та освіти: було відкрито понад 150 українських гімназій; створено державні українські університети у Києві і Кам’янці-Подільському; засновано у Києві Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український театр драми і опери, Українську національну бібліотеку.

14 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії Наук. На президента гетьман запросив свою недавню «жертву» — Михайла Грушевського, однак той відмовився. Цю посаду обійняв відомий природознавець 55-річний професор хімії Володимир Вернадський.

На Церковному соборі у Києві 20 червня — 11 липня 1918 р. утворено Українську автокефальну православну церкву на чолі з митрополитом Василем Липківським.

Військо

Оперативно було вирішено питання з українським флотом: дізнавшись про обрання Гетьманом Павла Скоропадського та відновленні Української держави, усі (!!!) кораблі флота, склад яких на 80% складався з українців, підняли синьо-жовті штандарти. Згодом Гетьман домігся повернення захоплених німцями кораблів та допоміжних суден.

З попереднього періоду не розформованою залишалася тільки Запорізька дивізія, яка обороняла північно-східні кордони України. У липні 1918 року було створено Сердюцьку дивізію під командуванням полковника Климента у кількості 5 тисяч війців, у листопаді того ж року почали формувати Галицько-буковинський курінь Січових стрільців.

Універсалом Гетьмана було відновлено стан українського козацтва. Козаків розглядали як середніх землевласників, здатних вирішити продовольчу проблему, і водночас як Національну гвардію. Згідно Гетьманського Універсалу Українське козацтво складалося з 8 кошів в межах губернії, кожен по 14 полків в межах повіту. До козачого реєстру було включено 150000 родин. На чолі Українського козацтва перебував Гетьман, йому підкорялися ним призначені кошові отамани. Отаманами призначалися найкращі військові та представники відомих козачих родин.

Було створено Генеральний штаб, штабні структури у восьми територіальних корпусах. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували «безумовну відданість ідеї незалежної України». Влітку 1918 року в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність Гетьману, заборонено політичну діяльність у військах, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус – загальна козацька військова школа – Академія Генерального штабу.

Усього ж за короткий час гетьман сформував 60-тисячну регулярну армію. До весни 1919 р. її чисельність мала бути доведена до 300 тис. Субсидіювались кошти й на розбудову військових портів в Одесі, Миколаєві, Севастополі, Маріуполі, дооснащення старих кораблів. У липні 1918 р. Міністерство морських справ ухвалило закони про уніформу й військові прапори українського флоту.

ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (ГЕТЬМАНАТУ)

1. Генерал піхоти. Серпень 1918 р.
2. Козак 2-го полку Ссрдюцької дивізії. Серпень 1918 р.
3. Старшина 3-го полку Сердюцької дивізії, зимова уніформа. Серпень 1918 р.
4. Кіннотчик 1-ї Козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії. Червень 1918 р.
5. Козак піхоти. Серпень 1918 р.
6. Старшина, приділений по кінноті. Серпень 1918 р.
7. Старшина флоту. Липень 1918 р.

Зовнішня політика

Гетьманат встановив дипломатичні стосунки, крім Німеччини та Австрії, з Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною і навіть з Російською Федерацією. Особливо активно П. Скоропадський намагався повернути територіальні втрати попередніх часів згідно з етнічним розселенням українців.

Отож, виключно дипломатичними зусиллями до Української держави було прилучено: Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії — до Чернігівщини, інші українські повіти Курщини (Суджанський, Гайворонський, Білгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії — до Харківської губернії України. Річицький, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було з’єднано в окремий округ (Староство) в складі Української держави. Вперше за сотню років інтегрували в українську державно-політичну систему Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини.

Конструктивно розв’язався територіальний спір з Донським урядом — до України відійшов Маріуполь з околицями. Завдяки активній зовнішній політиці гетьманату громадсько-політичні кола Криму виявили бажання увійти на правах автономії до складу Української держави. Зав’язався українсько-румунський діалог щодо вирішення проблем українських земель Бессарабії (Акерманщини і Хотинщини), окупованих Румунією.

Розроблялись і проекти федеративного входження етнічно української Кубані до складу Української держави. За часів Гетьманства Україна стала не тільки об’єктом, а й повноцінним суб’єктом міжнародного права.

Фінал

Восени 1918 р. зовнішньополітичні орієнтири гетьмана круто змінились: листопадові революції в Австро-Угорщині та Німеччині спричинили крах його державно-політичних партнерів, що автоматично підірвало основу стабільності й гетьманської влади. Цим одразу ж скористалась опозиція — російські більшовики, які через своїх дипломатів у Києві стежили за ситуацією в Україні, та українські соціалістичні партії, що об’єднались в Український національний союз і підняли повстання проти гетьмана.

Водночас держави-переможці світової війни Англія, Франція, США та Італія пообіцяли Гетьманату підтримку тільки за умови встановлення федеративних зв’язків з «білою» Росією.

Відтак в умовах наростання державно-політичної кризи 14 листопада 1918 р. Скоропадський оголосив грамоту про федерацію з майбутйьою небільшовицькою Росією. Тоді ж було призначено новий уряд, сформований з російських монархістів. Це зробило Гетьмана зрадником в очах інших національних сил і визначило подальший перебіг подій.

13 листопада 1918 року у Києві, в будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли В. Винниченко (Голова Директорії), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андріївський. У відозві Директорії до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». С. Петлюра у Білій Церкві видав Універсал до народу із закликом до повстання.

За кілька тижнів боїв війська Директорії, 14 грудня 1918 року, оволоділи столицею Української Держави. Майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили Павла Скоропадського зректися гетьманства, що сталося того ж дня.

Текст зречення Павла Скоропадського: «Я, Гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх своїх зусиль, щоб вивести край з того тяжкого стану, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил впоратися з цим завданням, і нині я, згідно з обставинами, що склалися, керуючись виключно благом України, відмовляюся від влади».

Після зречення влади, Скоропадський із родиною перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, зрештою оселився у м. Ванзее поблизу Берліна. Він очолює новий гетьманський рух, а В’ячеслав Липинський стає його теоретиком. Протягом 1938-1941 років Скоропадський намагався згуртувати усі українські сили у діаспорі. Він не поділяв надій деяких угруповань емігрантів, що німці відновлять українську державність.

26 квітня 1945 року Павло Скоропадський внаслідок отриманих поранень під час англо-американського станції Платлінг, що поблизу Мюнхена у Баварії, був смертельно поранений. Поховано Гетьмана на кладовищі в Оберсдорфі.

У мемуарах Гетьман так зрезюмував свої дії: «Моя програма була проста: створити здібний до державної праці сильний уряд, відбудувати армію і адміністративний апарат, яких в той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляв собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямку збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків. Я бачив, що соціалістичні ідеї чужі народній масі, що їх держиться тільки невелика купка одірваної від народу інтелігенції. Я ясно собі усвідомлював, що соціалістичні експерименти привели б неминуче до більшовизму, до знищення духовної та матеріальної культури, повернули б наш чудовий край на висохшу пустиню…»




|


  1. 4 сентября, 2010 @ 2:27 пп
    Tabakov пишет:

    Всем привет, тут вроде больше спама чем нормальных комментов


|
RSS feed отзывов к статье |