… всё было впервые и вновь
Кандидатура нынешнего главы Кабмина Виктора Януковича была впервые предложена на пост премьер-министра Украины Президентом Леонидом Кучмой 16 ноября 2002 года .
По результатам выборов 2002 года в Верховную Раду прошли Блок Виктора Ющенко Наша Украина (23,57%), КПУ (19,98%), блок За Единую Украину! (11,77%), БЮТ (7,26%), СПУ (6,87) и СДПУ(о) (6,27%). Однако за счет депутатов-мажоритарщиков, которые составляли половину состава парламента, удалось собрать большинство, поддерживавшее президента Леонида Кучму.
Пропрезидентский блок ЗаЕдУ возглавлял на выборах глава администрации президента Владимир Литвин, а вторым номером был премьер Анатолий Кинах. Наибольшее количество голосов блок собрал в Донецкой области, губернатором которой с 1997 года был Виктор Янукович.
16 ноября 2002 года Леонид Кучма отправил правительство Кинаха в отставку и предложил на этот пост Януковича. 30 ноября парламент утвердил его на этой должности. Почти все министры из правительства Кинаха остались на своих должностях.
Виктор Янукович — лидер среди своих предшественников по длительности пребывания на посту главы правительства — 1237 дней (более трех лет: 768 дней первый раз и 469 дней во второй — по состоянию на сегодня, 16 ноября).
Мне кажется, что главное -не лица, а курс.
Главное, чтобы не в светлое прошлое. Всю полноту проявления курса успел заметить в далеком 2004-м. И не скажу, что он мне понравился…
А мне нравилось больше, чем сейчас.
Это понятно… При Сталине и девушки помоложе были…
Долго же он у Вас прожил… 🙂
Саша, вам подобається сучасна Білорусь?
Я там не был лет 30 уже.
Но разговаривал с несколькими гражданами Белоруссии, все до единого были однозначны в поддержке Лукашенко.
Хотя, если смотреть в перспективу, то практика показывает, что наилучших результатов добиваются страны, в которых удаётся максимально «включить» каждого гражданина, а не только одного, пусть даже сверхгениального, руководителя.
Так что отвечу Вам так: сердцем -очень нравится, очень.
А умом- опасаюсь за будущее этой страны, подозреваю, что ей когда-нибудь предстоят существенные перемены.
И ещё: мне очень не нравится однобокий подход Запада в отношении некоторых равнозначных проблем.
Когда «международное сообщество», науськиваемое США, пытается всячески травить Белорусь, забывая о, скажем, Египте (где Мубарак правит уже около 30 лет подряд).
Или когда Косовскую проблему решают по-Гордиевски, а совершенно аналогичные проблемы в Приднестровье, Абхазии, Южной Осетии лицемерно относят в какую-то «другую», «не такую же», категорию.
Ну тоді я думаю нам не має резону обговорювати питання що стосуються хоча б елементів демократії, свободи слова, преси, громадських організацій і т.д. і т.п. так як у нас різні приорітети і потреби.
Для мене життя в такій країні як Білорусь є абсолютно не прийнятним, я теж мав можливість поспілкуватися з білорусами, молоддю звичайно і можу сказати що вони аж ніяк не хочуть жити як традиційно склалося «равными в нищете» і говорити лише те що можна. Дуже їх шкода, бо ті хлопці і дівчата з якими я спілкувався мені дуже сподобалися, це були люди з якими можна було щось обговорювати, дискутувати, які не боялися говорити те, що думають і які мали ту єдину свободу яку має кожен — мыслить и разумно относиться ко всему происходящему в окружающем мире.
США не забуває про Єгипет, їхній висновок за 2005 рік: U.S. Government stated the “conviction of Mr. Nour, the runner-up in Egypt’s 2005 presidential elections, calls into question Egypt’s commitment to democracy, freedom, and the rule of law.», але до чого тут їхня зовнішня політика?
Мені теж ні США ні Обєднане королівство не подобаються, якщо так можна говорити. Для Україне це як і СССР — просто великі гравці які могли були союзниками, а могли просто дивитися на нас як на пішака, як під час Голодомору, коли США купували наше зерно, Уолтер Дюранті (лауреат Пулітцерівської премії) у «Нью-Йорк Таймз» спростовував інформацію про Голодомор а у приватних розмовах був іншої думки, чи коли після ІІ світової СССР домовлявся про мовчання західних держав коли український визвольний рух СССР називав сліпими колаборационістами, а натомість СССР засуджував визвольний рух в Індії.
Коротше тема у нас про курс, так от у моєму місті теж раніше був такий собі бос, батько рідний для всіх, без якого і діти б здавалося не народжувалися. У нас ми цю психологію ламали і я не хочу щоб у масштабах моєї держали було те що на донеччині — ледь не моляться на батька рідного без якого б і роботи у людей не було і фасади у центрі обдерті.
Ну пусть не молятся.
Только это пусть они сами поймут.
Без «правильных» или «нейтральных» подсказок.
Як? Ви їм допоможете? Чи Ви думаєте що у людства 90% а не 0,9% людей які можуть думати самостійно?
Так от я і не хочу такого курсу для себе і для своїх дітей, не хочу дякувати за те що я і сам можу зробити, не хочу подачок і щоб хтось робив мені ласку даючи роботу чи босяцьку зарплату.
Ну-у….
0,9% -это Вы загнули!
А я вот отношусь к мыслительным способностям людей с куда большим доверием. 🙂
Неужели так и думаете? 🙂
Я мав на увазі мислення без “нейтральных” подсказок. Не впевнений що і Ви і я належимо до таких людей які без належного виховання могли б мислити самостійно.
Для прикладу уявіть середньовічних феодальних селян (дуже близька модель до тієї яку втілює ПР і яка була за СССР, згадайте швейну фабрику), як Ви думаєте, багато було б у цьому середовищі світлих вільнодумних умів після поколінь життя в такому стані? Як показує історія — максимум відсоток. Решта — тупе стадо яке коли потрібно допомогти хазяїну розтоптати несхожих — переборює рештки жалю і людяності й робить це.
Что-то Вы сгущаете краски.
А скажите, в каком стаде лично Вы пойдёте топтать кого-то? 😉
Вы же сказали. что не уверены. 🙂
Щось Ви неуважно читаєте те, що я запостив… прочитайте і подумайте будь-ласка ще раз.
Щось ця тема заглухла…