Поиск

Добавить в RSS-ленту

Архивы

Просто літо

14 сентября, 2007

Коли наш літак приземлився в Києві і я почула як маршрутчик дякує пасажирам, хотілося кинутися йому у ноги та розцілувати. Я вдома! Я була настільки щаслива, що навіть не хотілося прокоментувати бігборд із героїново-посміхаючимся мером усіх киян.
Про те, що з моїм організмом краще проводити медовий місяць на уранових рудниках, а не в Криму я не писатиму. Важка акліматизація та жодного дня без хвороби не могли зіпсувати відпочинок так, як гостинність сонячного півострову.

Аеропорт. Приземлення. Купка таксистів та антикварний тролейбус до Сімферополя. Перше, що порадувало око – шикарний бігборд пані Нати Вітренко на фоні величезного вислову «НАТО, СТОП!». Яскраво так, весело, і бабці сусідки по тролейбусу, замислено дивляться на її вираз обличчя та розуміючи зітхають. Настрій був на підйомі, тому доводити пенсіонеркам, що натівці не вбиватимуть їхніх синів на вулицях – не мало змісту.

Далі був автовокзал. Макдональдс, де чомусь немає вільних кас, натомість, з’явилися «свабодниє». Бабці – вони скрізь, злющі та усезнаючі. Це, звісно окрема категорія населення у будь-якому куточку України, але в Криму вони усе ж таки особливі. Стоячи біля віконця кас, вони встигають вмовити купити тебе квиток у інший напрямок і одразу ж перепродати його твоїм колегам по черзі – удвічі дорожче.

Сідаєш в автобус, вислуховуєш розповіді молодої мами з Москви своїм дітям, про те, чому Крим це «русская» земля, і з сумом констатуєш, що ця дитина ніколи не зрозуміє, навіщо і чому при дорогах з’являються татарські поселення. Ти в Криму. Намагаєшся релаксувати, зрозуміти, що в тебе медовий місяць і за 2 години ти будеш у Алупці. Нірвана триває поки автобус не зупиняться і водій не починає проклинати усіх та особливо напарника, який забув залити масло. Той по телефону оправдовується, що нібито усе перевірив. Це я вже потім зрозумію, що скоріш за усе, він просто перепродав те масло якомусь туристу. Автобус зупиняється на годину посеред гірської траси. Спека. Крики малих дітей. І прокльони, такі, що Нечуй-Левицький з Кайдашевою сім’єю просто відпочиває. Поїхали. У підсумку — Сімферополь — Алупка 5 годин дороги.

Санаторій. Перше що вражає, запах їдальні, пардон, «столовки». Номер у кращих традиціях радянського часу. Без мила, туалетного паперу і без води. Вода два рази на день. Харчування три рази. По 4 серветки на столі, по одній кожному в руки. Оповідати чим ми харчувалися не буду, та й не можу, починає підтошнювати. Опишу лише одну «солянку» – вода, цибуля нарізана дольками, морква, ковбаса типу докторська, соя червоного кольору і соя коричневого кольору. Несолена. Доречі, солі на столі теж не було. Ми було попросили, щоб нам її поставити, на що отримали різку і конкретну відповідь – «Видадут — поставім».

Та врешті, який там дискомфорт, головне, що ми на морі! Цього ентузіазму вистачило до того моменту, як вирішили купити фруктів. На вулиці складається враження, що ти не в Україні, а в окупації. Українську мову ніхто не розуміє, а ті хто розуміють, роблять вигляд, що тебе не чують або обслуговують в останню чергу. Поруч із нами був магазинчик, де працювала лише одна дівчинка. Ми у неї були чи не найчастішими клієнтами і за один день давали їй виручки, як в тиждень міжсезоння. Втім, це її не переймало. Зачувши нашу мову, вона обслуговувала нас так, ніби ми вбили усю її родину, причому, вкрай цинічним образом. Виноград їли два рази на тиждень, кишмиш, який зараз коштує в супермаркеті максимум 7 грн, там — 15. Персики від 19 грн. Знаючи, що цього року на персики в Криму був неврожай, я усе ж таки щоразу перепитувала, — «Кримські персики»? — «Кримскіє, наши» — казав мені дядьо і дивився обуреним поглядом із змістом – «понаєхалі тут»!

Заробляють кримчани на усьому. Номер за 20 хвилин до моря коштує 50 натівських ганебних грошей за добу. Можна знайти собі місце і за 15 доларів. Така ціна ліжка під тентом, що стоїть у дворі якогось хазяїна чи хазяйки. Ціни ростуть щороку, здебільшого, через росіян. Для москвичів та пітерців така ціна не є дорогою, тим більше від них можна почути байки про улюбленого Путіна та велику Рассєю. Тут таким повага та хвала, хоча й вони страждають від хамства.

Ностальгія населення Криму по СРСР просто вражає. Туди хочуть повернутися навіть ті, хто не жив при ньому і не знає, що таке черга за маслом о 5 ранку та хліб один у руки. Про те, що це татарська земля та й взагалі про справжню історію півострова екскурсоводи не згадують. Їм усе легше оповідати про дерева, які населяють півострів та під час прогулянки на теплоході обов’язково прорекламувати нові готелі та вказати на санаторій де відпочивав «вєлікій Іосип Віссаріоновіч Сталін». Який, не надто замислючиюсь про що розповідатимуть нащадки — екскурсоводи, винищив усі кипариси на півострові.

Є в столиці маршрут №21, що єднає Троєщіну та метро Петрівка. За наївністю, я думала, що це єдина маршрутка, яка перехиляється на один бік під час їзди. Якщо сісти в неї та витримати таку кількість людей — то доїхавши до метро — починаєш цінувати життя. Проте, як виявилося, водії маршруток Симеїз — Ялта, Алупка — Ялта, Ялта — Сімферополь (потрібне підкреслити або додати) — на три голови вище за київських. Людей у маршрутки вони втрамбовують, людське життя ніщо – у порівняні із додатковими 5 гривнями. Ці маршрутчики ніколи не зупиняться на «зупинці», ви ніколи не поїдете по «квиткам», бо їхати треба по «білетам». Якщо маршрутчик скаже вам «дякую» чи «будь-ласка», раджу перевірити його документи. Окрім голосного мату та шансону, в кримських маршрутках ви нічого не почуєте.

Та все ж, останню крапку поставив кінець відпустки. Я мовчки вислухала, що я бандеровка, яка приперлася на їхню землю, я витерпіла рейс на дивані, який водій прикрутив до підлоги автобуса, щоб брати нелегальних пасажирів, я мовчки їхала поруч із тканим портретом Леніна, але я поверталася додому і ця думка рятувала від нервового зриву. Знову Сімферополь. У всіх таксистів, не дивлячись куди їхати перша відповідь – сто гривень і це за 6 хвилин дороги! Домовилися за 50. Старі жигулі із тонованим склом. Водій із обличчям серійного маніяка. Ще раз Вітренко із Нато стоп. Доїхали. Даємо водієві як і домовилися 50 грн на що він, зі здивованим виглядом заявляє, що ми повинні проплатити 100% дороги. Тобто 50 в одну і іншу сторону. Саме у цей момент у нас таки зіграла бандерівська кров, ми сказали усе, що думаємо про водія та про сервіс вцілому. Знаючи, що навряд чи повернемося в апендицит біля моря, де люди ненавидять усіх і уся, а в першу чергу цю землю, ми просто гримнули дверцятами і пішли реєструватися на літак.

Влада Російської Федерації на рівні урядових програм видає по 2 тисячі доларів тим росіянам, які живуть в Україні але згідні повернутися в Росію та розбудовувати російську глибинку. З Криму вже зголосилося 600 чоловік. І як це не принизливо, але, Господи, нехай їдуть! Господи, нехай їх виїде звідти іще більше, і я обіцяю, що кожному заплачу ще по 8 гривень на «пасцєль» у потязі.

Тетяна Іванська-Волошинович




|


  1. 22 апреля, 2008 @ 12:12 пп
    Людмила пишет:

    Бандеры они есть бандеры Не фиг вам в Крыму делать

  2. 22 апреля, 2008 @ 10:15 пп
    MAG пишет:

    Що можна додати? Хіба що:

    В ресторані київськім
    Питає директор:
    — Кто шумел здесь? Ревизор
    Иль какой инспектор?
    Кухар каже: — Это тип
    В вышитой рубашке
    По-укрАински мораль
    Резал нашей Машке.
    Распекал: «Ваш борщ такий,
    Що не можна їсти!»
    — Ражирели, стервеци,
    Националисты!

  3. 15 августа, 2008 @ 7:54 дп
    Галина пишет:

    Дура ты,Таня.
    Расскажи всем СВОИМ,как у нас тут плохо и нам станет без ВАС очень хорошо.
    Стыдно с такими ,как ты жить в одной стране.Нацики хреновы.

  4. 15 августа, 2008 @ 9:50 дп
    MAG пишет:

    Чё сказать хотели?


|
RSS feed отзывов к статье |