Учиться, учиться и ещё раз учиться!

Після кількох століть дискримінації української мови ідея Партії регіонів про державний статус російської цілком виглядає не як захист російської мови, а як атака на українську.
Примітно, що ця атака підтримується не надто інтелектуальною, але достатньо масованою пропагандою.

Деякі ідеологи намагаються вивести українців і їхню мову з якогось іноземного впливу на «общерусскость», чи то тюркського, чи то польського. Особливо популярною ця теза була в часи Російської імперії, коли імперські діячі могли говорити, що схочуть, а іншим затуляли рота.

Сьогодні ця теза все ще не знята з ужитку, хоча має цілу низку логічних вад.
По-перше, певний вплив тюрків на Київську Русь відбувався вже за часів князя Ярослава Мудрого. Тобто виходить, що цей вплив мав місце під час найбільшого розквіту Київської Русі в ХІ-ХІІ століттях.

По-друге, вплив тюрків, як також монголів, значно достовірніше підтверджений щодо самих росіян. Поїхавши, скажімо, до російської столиці, не кажучи про міста Поволжя, ви можете на вулицях на власні очі побачити цей вплив.

Концепцію про визначальний вплив на Україну поляків, як це не дивно, всерйоз сприймає чимало росіян. Хоча аргументи цієї теорії науково абсурдні.

Ніхто ніколи не зможе пояснити, як можна змінити мову народу усього лише за 80 років.
Адже осередком літературної української мови є Полтавщина і Чернігівщина, а ці території перебували у складі Польщі лише з 1569 по 1648 роки. За цей час чимало людей на хуторах не встигли побачити живого поляка, не те що змінити дідівську мову.

Усе це – попри те, що засоби викорінення української мови з боку Росії були значно жорстокіші ніж у Польщі, а протягом останніх пари століть включали ще й потужний русифікаторський вплив спільної армії, ЗМІ тощо.

Крім того, чому українці так запекло відстоювали свою самобутність саме від поляків. І чому так запекло цю самобутність від поляків відстоювали західні українці, нібито найбільш полонізовані?

Походження російської і української мов можна зрозуміти через етнічні процеси. На території Росії перші слов’яни з’явилися відносно недавно.

Це в’ятичі і радимичі в центральній Росії, і словени у Новгороді.

Ці племена застали там численні фінські племена: чудь, весь, мурома, меря, мордва, черемиси, весь, вотяки, перм, зиряни тощо, які вже мали свої міста. Київські літописці навіть не занесли в’ятичів і радимичів до переліку слов’янських племен, чи то через польське походження цих племен, чи, імовірніше, через те, що ці племена станом на момент написання літопису вже змішалися з фіно-уграми.

Нинішня російська мова є слов’янською за своїм походженням, хоча й має деякі риси, властиві фіно-угорським мовам — властиве для більшої частини росіян «акання», поширення здвоєних слів, характерні філологічні конструкції, зокрема часте розміщення прізвища попереду імені тощо.

Слов’янськість російської мови могла утворитися трьома шляхами: або завдяки в’ятичам і радимичам, або через вплив князів і слов’янських переселенців з Київщини, або третім шляхом – завдяки адаптації місцевим фінсько-слов’янським населенням штучної церковнослов’янської — або так званої старослов’янської — мови, яку використовували в релігійних службах та в адмініструванні.

Більшість українських вчених упевнена, що російська мова сформувалась насамперед саме третім шляхом – за рахунок адаптації місцевим населенням церковнослов’янської мови, насаджуваної церквою та владою. Хоча, не слід применшувати й роль слов’янських переселенців в первинному впровадженні церковнослов’янської мови в Росії.

Церковнослов’янська мова поступово витіснила на території сучасної Росії місцеві фіно-угорські діалекти, але увібрала в себе місцеві риси.

Схожі процеси відбувалися в Римській імперії, де дуже різні за етнічним походженням народи – предки французів, іспанців, португальців, італійців, румунів прийняли латинську мову та, адаптувавши її, поступово утворили власні мови. Новостворена російська мова дозволила зрозуміти один одного цілковито різнорідним етносам.

Слід відзначити, що Руссю в ті часи називалася лише землі сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської, та частин Черкаської і Полтавської областей. Русь – це виключно територія Центральної України, хоча починаючи кінця ХІІ – початку ХІІІ століття Руссю зветься й Західна Україна. Вся решта земель, підконтрольних Рюриковичам (Залісся, Новгород, Полоцьк, Псков тощо) Руссю не вважалися.

Метою слов’янських просвітників IX століття Кирила і Мефодія було створення штучної мови, яку б розуміли всі слов’яни, від болгар до чехів і моравів. Церковнослов’янську було створено на основі солунського діалекту болгарської мови.

Вона використовувалась як міжнародна – болгарами, сербами, хорватами, моравами, а також у Київській Русі.

Тривалий час, до ХVII століття, вона також використовувалася як письмова та релігійна мова у неслов’янських народів Молдови та Волощини.

Російський історик Ключевський відзначав такі особливості вимови Київської Русі: говір на о, окання; м’яке закінчення дієслів у третій особі обох чисел («пишеть», «імуть»); г вимовляється як придихальне латинське h тощо.

Повсякденна, практично народна мова присутня в князівських, законодавчих збірках «Руської Правди», і особливо в побутових написах і в князівських грамотах. Ці тексти створювалися для того, щоб населення їх точно і однозначно розуміло.
Саме ці, написані в князівських грамотах, на зброї, посуді тощо тексти найбільше наближені до української мови, і можуть ідентифікуватися як архаїчна українська.
У стародавніх літописах, написаних церковнослов’янською, є численні українські вкраплення: криниця, рілля, вовна, гребля, лагодити, глек, коваль, кожух, яруга, не доста, жалощі, година, брехати, туга, теля, тын, наймит, бчелы, гостинець «шлях», пакощі, око, господар, волога та дуже багато інших.

Київський князь Володимир Мономах прекрасно володів церковнослов’янською мовою, але, пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути українських слів: дивоватися, ірий, убогый в значенні, «бідний», лагодити, сторожа, паробці, ворожбит, ліпши, гребля, одтяти, лінощі, погыбаєть, сором, вдовицю та ін.

Іменники в давальному відмінку однини приймають характерні для української мови закінчення -ови/-овЂ, -еви/-е†— мужеви, Моисеєви, Богови, кесареви, Романови, Володареви, коневи, голубеви, по Ручаєви, монастыреви, волови.
Власні імена Русі, які зустрічаються в літописах, також типово українські: Дмитр, Василь, Василько, Володымер, Олекса, Олена, Михалко та інші, як і географічні та власні назви – кыяне, Лыбидь тощо.

У літописах серед імен князів та князівен династії Рюриковичів з усіх, навіть Московських земель аж до ХV століття зустрічалися такі типово українські імена як Іванко, Василько, Володымер, Олена.

Примітно, що предки росіян зверталися до князів з властивим для української мови звальним відмінком: «княже», а до княжни «княгыне».

У всіх літописах переважає повноголосся, характерне для української мови — Володыслав, Володымер, полон, ворожда тощо. Є в літописах і місцеві назви місяців – серпень і грудень.

Прижиттєве зображення князя Святослава, сина Ярослава Мудрого, з родиною…..
Більшість сучасних українських вчених вважають, що українська мова виникла близько середини першого тисячоліття нашої ери.

Ця мова, яка мала низку діалектичних відмінностей, локалізувалася в межах антського союзу племен IV-VII століть, який саме в цей історичний момент увів у взаємодію слов’янські племена на території України. Ані на території сучасної Росії, ані на території Білорусі слов’ян на той час просто не було.

У Росії російська мова виникла насамперед на основі церковнослов’янської мови, створеної просвітниками Кирилом і Мефодієм та привнесеної князями з династії Рюриковичів та їхніми нащадками після християнізації тубільців, й адаптованої змішаним слов’яно-фіно-угорським населенням.

В Україні українська мова створена на базі місцевих стародавніх слов’янських діалектів. Українська зберегла більш тісні зв’язки з іншими живими слов’янськими мовами. Саме тому пересічні українці розуміють і поляків, і болгар, і хорватів. Натомість, пересічні росіяни з Росії часто не розуміють навіть української.

Тому слід наголосити – ані російська мова не є діалектом української, ані, тим більше, навпаки.

Можливо, констатація цього простого факту та розуміння обставин походження обох мов дасть змогу зробити мовну дискусію більш спокійною і аргументованою.

Олександр Палій, історик